СТИХИ ЛЕСИ УКРАИНКИ, ПОМОГАЮЩИЕ ВЫСТОЯТЬ В СЛОЖНЫЕ ВРЕМЕНА

Леся Украинка была писательницей с необычайной силой духа. Несмотря на тяжелую болезнь, она не только сама искала во всем позитив, но и заряжала им целый народ. Сила духа была заложена в ней с рождения, и не потускнела до самой последней секунды жизни.

 

 

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

Бож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

 

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

 

Я на вбогім, сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

 

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може квіти зійдуть, і настане

Ще й для мене весела весна.

 

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать,

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

 

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

 

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! — Геть думи сумні!

 

 

 

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

 

"Що, болить?" – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

 

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма, –

 

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

 

 

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрівався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

"Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті".

 

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки, –

Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –

Скажу я: "Разом плачмо, брате мій!"

З його плачем я спів з’єднаю свій,

 

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.

Коли ж на довгому шляху прийдеться

Мені почути співи гучні, вільні, –

В моїй душі для них луна знайдеться.

Сховаю я тоді журбу свою

І пісні вільної жалем не отрую.

 

Коли я погляд свій на небо зводжу, –

Нових зірок на йому не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі…

 

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

 

 

Скрізь плач, і стогін, і ридання,

Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання

І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заржавіють від сліз кайдани,

Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам воріття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

 

 

О, не забуду я тих днів на чужині,

Чужої й рідної для мене хати,

Де часто так приходилось мені

Пекучу, гірку правду вислухати.

Уперше там мені суворії питання

Перед очима стали без покрас;

Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,

Казали: "Годі нам, тепер черга на вас,

На вас, робітники незнані, молодії…

Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.

Невже ті голоси несміливі, слабкії,

Квиління немовлят – належать справді вам?

Невже на всі великії події,

На все у вас одна відповідь є –

Мовчання, сльози та дитячі мрії?

Більш ні на що вам сили не стає?

Невже се так?.." Я мовчки все приймала;

Чим мала я розбить докори ці?

Мов на позорищі прикута я стояла,

І краска сорому горіла на лиці…

Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,

Що вже й докори сі вас не проймуть?

Чи так задавлені неволею, журбою?

Чи, може, маєте яку яснішу путь?

Подаймо їм великую розвагу,

Скажім і докажім, що ми бойці сами;

А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу –

Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!